Ідея побудови судноплавного каналу, яка зробила б Манчестер портовим містом, мала багато прихильників і водночас багато скептиків. Дотепники, які не вірили в реалізацію цього задуму, навіть малювали шаржі та карикатури, на яких висміювали ідею того, що Манчестер стане портовим містом, пише manchestername.com.
Однак 1 січня 1894 року після довгих дискусій, кількаразових відхилень парламентом Закону про Манчестерський судноплавний канал, фінансових криз дане інженерне рішення таки було втілене в життя. Побачити Манчестерський судноплавний канал приїздила сама королева Вікторія. Мало хто знає, але цей штучний водний шлях вартував сотні життів людей, які працювали над його появою.
Передумови
Місту Манчестер свого часу судилося стати двигуном промислової революції. Стрімкий розвиток Манчестера розпочався у середині XVIII століття, коли тут з’явилося безліч мануфактур і фабрик, а згодом заводів.
Перетворенню міста в центр текстильної промисловості тодішньої Великобританії сприяла низка чинників: хороше географічне розташування, а саме близькість до морського порту у Ліверпулі та до родовища вугілля у Ланкаширі, а крім цього наявність річок, поблизу яких будувалися водяні млини та вологий клімат. Адже висока вологість перешкоджала розчепленню бавовняних волокон.
Бавовна-сирець імпортувалася до Великої Британії переважно з американських бавовняних плантацій. Готову продукцію Манчестер відправляв на експорт двома способами: залізницею або через морський порт у Ліверпулі. Звичайно, місту доводилося плати грошові збори за, наприклад, простоювання товару у порту. Тому Манчестер неодноразово думав над тим, як продавати та постачати продукцію в обхід морського порту. Виходом з цієї ситуації став би судноплавний канал, який з’єднав би річковий шлях з Ірландським морем.
Розмови про побудову такого каналу розпочалися ще в другій половині XVII століття. Однак реалізувати цю ідею вдалося значно пізніше.
Процес будівництва каналу
Лише у 1882 році манчестерський фабрикант Даніель Адамсон об’єднав навколо себе людей, які спільними зусиллями таки змогли побудувати Манчестерський судноплавний канал. 27 червня згаданого року він запросив у свій дім декількох лідерів тодішньої бізнес-спільноти Манчестера, політиків з міст Ланкаширу, а також двох інженерів-будівельників: Гамільтона Фултона та Едварда Лідера Вільямса. Разом вони працювали над основою законопроєкту, яка дала б зелене світло на створення штучного водного шляху.
Однак, як це часто буває, не обійшлося без труднощів. Парламент двічі відхиляв законопроєкт, який дозволив би побудову судноплавного каналу. Активно виступала проти спорудження каналу Mersey Docks and Harbour Company – компанія, яка володіла та управляла доками порту Ліверпуля, на річці Мерсі. Звичайно, портову компанію можна було зрозуміти – вона аж ніяк не хотіла втрачати прибуток від експорту та імпорту продукції.
Після цього ініціатори будівництва каналу почали збирати підписи під петицією щодо розгляду відповідного законопроєкту. Петицію від міста Манчестер підписало 200 тис. осіб.
Нарешті 2 травня 1885 року парламент з третього разу підтримав законопроєкт, який дозволив би будівництво судноплавного каналу. А 6 серпня законопроєкт отримав королівське схвалення, ставши, таким чином, Законом про Манчестерський судноплавний канал.
Всі фінансові витрати на будівництво каналу взяла на себе компанія Manchester Ship Canal Company. Головним підрядником був призначений Томас Уокер, а головним інженером – Едвард Лідер Вільямс. Маршрут, яким мав пролягати судноплавний канал, мав довжину 36 миль (58 кілометрів) та був поділений на вісім ділянок. За кожною ділянкою був закріплений інженер.
Спочатку будівельні роботи йшли добре та відповідно до зазначених графіків. Однак у листопаді 1889 року будівництво загальмувалося через смерть підрядника Уокера та несприятливу погоду. А у березні 1891 року компанія, яка відповідала за прокладання каналу, заледве не збанкрутувала. Їй довелося звертатися за фінансовою допомогою до Manchester Corporation. Корпорація надала гроші, як мовилося «для того, щоб зберегти престиж міста».
Судноплавний канал був заповнений водою у листопаді 1893 року. Він з’єднав місто Манчестер з Ірландським морем. Починався канал з гирла річки Мерсі в Істхемі, а кінцевою точкою був Солфорд, який входив до графства Великий Манчестер.
Манчестерський судноплавний канал був відкритий для руху 1 січня 1894 року. Однак офіційна церемонія відкриття відбулася у травні того ж року. Відкриття каналу відвідала королева Вікторія.
Остаточна вартість будівництва проєкту сягнула понад 15 мільйонів фунтів стерлінгів. Завдяки цьому інженерному рішенню Манчестерський порт став третім за завантаженістю у країні, попри те, що він знаходився за 40 миль (64 кілометри) від моря.
На піку свого розвитку у 1950-х роках завантаженість судноплавного каналу становила майже 20 млн. тонн. Однак згодом судноплавний трафік почав знижуватися. Це було пов’язано з тим, що чимало нових кораблів виявилися надто габаритними, аби доставляти вантаж по Манчестерському каналу.
Інженерний подвиг вартував понад сотні життів
Варто зазначити, що над появою судноплавного каналу, який тягнувся від Ірландського моря до Солфорда впродовж шести років, працювало 17 тис. робітників. Це були люди з Шотландії, Уельсу, Ірландії, а також безпосередньо з Манчестера та Солфорда.
Багато з них заплатили своїми життями, аби Манчестерський судноплавний канал став можливим. Цифри щодо кількості робітників, які загинули під час копання каналу, варіюються від декількох сотень (за оцінками страховим компаній) до 1200 осіб (із записів, які вели робочі групи).
У 2022 році з’явилася інформація, що в пам’ять про тих, хто загинув під час будівництва цієї інженерної споруди, на березі судноплавного каналу у Солфорді висадять ліс. Дерева планувалося привезти з усієї Великобританії, однак найбільше з Ірландії. Адже найбільшу частину серед працівників, які працювали над Манчестерським судноплавним каналом, становили саме ірландці.